"Я відчув, як кулі влітають у спину, і зрозумів, що все": оперний співак Сергій Іванчук про поранення та повернення до справи життя

На початку березня, коли російські війська спробували захопити столицю Слобожанщини, багато волонтерів допомагало харків'янам виїхати з міста. Одним з них був полтавець Сергій Іванчук.

Чоловік щодня долав відстань з Полтави до Харкова, щоб привезти гуманітарну допомогу: паливо, їжу, медикаменти. В одній із таких поїздок його обстріляли російські військові. Сергій отримав п’ять кулевих поранень та впав у кому.

Йому дивом вдалося вижити, перенести десяток операцій та продовжити справу життя — співати оперу. Зараз чоловік проходить реабілітацію в Німеччині і вже почав давати концерти на підтримку українців та ЗСУ.

Як вдалося відновитися після важких поранень та почати працювати, Сергій Іванчук розповів в ексклюзивному інтерв’ю для Новини.LIVE.

— Як почалося ваше 24 лютого? Ви готувалися до можливої війни?

— Я відчував, що буде війна, і прокинувся з відчуттям, що має щось статися. Не хотів нікуди їхати й не міг зрозуміти, чому та навіщо тікати, якщо почалася війна. Мої дідусь і бабуся пройшли Колиму, у них було 15 років каторги, і я не міг собі дозволити бездіяльності. На генетичному рівні не міг навіть про таке думати. Одразу сказав мамі, що ми нікуди не поїдемо.

Вже на початку війни я розумів, що Україна переможе. Вирішив для себе, що залишаюся у Полтаві й буду допомагати, чим можу.

— В мирний час ви працювали оперним співаком. Скільки років присвятили цій справі?

— Мені 29 років. Вокалом я займаюся вже 24 роки. Професійно академічним співом — близько десяти. Коли почалася війна, у мене була нагода поїхати з країни та працювати за кордоном. Мав запрошення від італійської академії та декількох театрів, але не став цього робити. Тому що це як бути змією, яка викручується — метод "звалити" від проблем. Я думав про людей у Харкові, на яких летіли бомби.

— Коли вирішили, що ви хочете допомагати?

— Я не пішов у армію. У мене "білий квиток", і я розумів, що якщо піду на фронт — два місяці навчання, потім чекати, поки мене оформлять і десь запишуть — я втрачу час. А допомагати треба тут і зараз, росія вже напала. Я написав людям, які в Полтаві займалися громадською діяльністю, і пішов робити коктейлі молотова.

Оскільки в мене була машина, попросили поїхати до Харкова та відвезти гуманітарну допомогу в район, в який постійно прилітали бомби. На той час там не було палива, транспорту та їжі. Таксі навіть якщо туди й заїжджали, брали по 4-5 тисяч гривень, щоб довести до безпечних районів міста, звідки вже була евакуація.

Було дуже страшно — чим ближче я під’їжджав до Харкова, тим страшніше. Але коли вже приїхав і розвозив адресну допомогу, лунало багато вибухів — це одночасно і страшно, і дає багато адреналіну.

Ці почуття перекривають страх. Адреналін дає можливість зробити свою роботу і поїхати далі

Вже коли повертаєшся додому, приходить усвідомлення того, що побачив і де був, але наступного ранку починаєш знову.

— Як ви отримали поранення?

— Для розуміння: за один раз я вивозив близько шести людей, бо було легкове авто і більше не вміщалося, а також давав 20 літрів палива на одну родину — це означало, що одна сім’я могла врятуватися і поїхати з міста. Тобто за один раз я допомагав близько 75 людям.

Мій телефон скинули в загальні пабліки й телеграм-канали, і щодня приходили сотні повідомлень, де люди благали про допомогу. Це дуже тяжко, бо ти розумієш, що комусь допоміг, а іншим не зміг.

Я відвіз пакунки й 300 літрів палива та мав повернутися. Цього дня мене попросили допомогти одній медичній клініці забрати своє обладнання. Ми завантажили все в причіп і вирушили. Коли їхали по Харкову — було близько шести вечора і ставало темно, почули вибухи біля машини.

Це дуже страшні звуки, які не можна передати за допомогою відео чи інших засобів. Ми не могли зорієнтуватися, що відбувається і чому по нас стріляють. Людина, з якою вперше в житті таке відбувається, — це повна дезорієнтація, не знаєш, що з цим робити.

Ми зрозуміли, що єдине, що нас врятує — це доїхати до українського блокпоста. Я звернув з дороги, де нас почали обстрілювали. Ми їхали по гаражному кооперативу, було темно і ми не бачили, хто нас переслідував.

Вже в реанімації я дізнався, що наші військові знайшли цих людей і знешкодили. Ними виявилися російські ДРГ, вони стріляли по нас з автоматів Калашникова.

Поки ми тікали від них, 30 куль влучило в машину і п'ять із них в мене. Мені одразу контузило ноги — вони були прострелені, я не міг натискати на педалі. Оскільки в мене стара машина, я витягнув у машині "підсос", і вона поїхала далі. Бачив, як мені відстрілило два пальці на руці.

А потім я відчуваю, як мені влітають кулі в спину, і розумію що це все. Я усвідомлював, що вночі під час війни мене ніхто не врятує. З простреленою легенею люди довго не живуть

В машині була медик, яка вчасно закрила дірку в спині. Жінка вся була в моїй крові, але якби не вона, я б не довіз нас до блокпоста — прострілені ноги, відстріляні пальці рук, прострелена легеня та інші органи.

Я розумів, що зі мною все, але хотів врятувати людей. Найцікавіше, що ніхто в машині не кричав, це була мертва тиша і страх.

Коли ми доїхали до блокпоста і залишалося 500 метрів, росіяни почали від нас відставати, оскільки розуміли, що попереду українські військові. Я зупинився, бо врізався в блокпост — не працювали гальма і ноги були прострелені. Потім знепритомнів.

В машині, крім мене, ніхто не постраждав. Коли мене дістали військові, вони здивувалися, що ми залишилися живі після такого. Вони перемотали мені всі дірки та на своїй машині довезли до лікарні. Там мене прооперували декілька хірургів одночасно. Два дні був у комі, за ці дні мені влили 7,5 літри крові. Це кров більше ніж 20 донорів — вся кров у моєму організмі замінена.

Через два дні я прокинувся в реанімації та побачив маму, яка дивилася на мене згори.  Їй сказали, що ситуація критична і шансів на життя немає. Поруч зі мною лежали люди, в яких було одне чи два кульові поранення, і вони помирали, а в мене — п’ять. Всі, хто лежав зі мною в реанімації, померли. Я єдиний з палати вижив.

— Як ви потрапили до Німеччини?

— Після 16 днів реанімації та декількох операцій мене евакуювали до Полтави, там зробили ще три операції. Потім лікувався у Дніпрі в Олександра Кутового. Він один із найсильніших спеціалістів у світі. Я мав все життя ходити із трубками в печінці, яка виводить жовч, — він врятував мені печінку. Потім врятували легеню, бо там було півлітра згущеної крові.

Далі мене обрали за програмою Міністерства охорони здоров’я і відправили на довготривале лікування. Таких людей краще вивезти за кордон, щоб не займали ліжка в Україні. Щомісяця обирають 30-35 людей, яких відправляють за кордон на лікування. Вже з Польщі військовим літаком мене доставили до Німеччини. Тут мені провели кілька операцій, та попереду чекає ще декілька.

— Як ви зараз почуваєтеся?

— Перший час було дуже складно. Ти себе відчуваєш молодим, але не можеш встати і пройти навіть кілометр. Зараз прогулянка в декілька годин — це вже норма. Багато гормональних препаратів, фізіотерапія, ерготерапія, яка потрохи стабілізує мій стан. Я вже навіть купив собі шосейний ровер і катаюсь по 50 кілометрів за раз. Це все диво, бо прогнозували інвалідність на все життя або смерть.

У мене тут вже постійно концерти — 12, 17, 18 вересня будуть благодійні виступи на підтримку України. Я вже співаю оперу, і мені пропонують контракти.

— Якби ви не змогли співати, чим би займалися?

— Мені сказали, що про вокал треба забути. Було важко, бо я не бачив сенсу життя без музики. До війни я мав бізнес і непогано заробляв. Зміг оплатити навчання за кордоном, але це не було справою мого життя.

Часто виникали думки, навіщо я взагалі вижив, якщо не зможу співати. Депресія була досить сильна. Ти наче вижив, але не розумієш, для чого

Коли я виписувався з лікарні в Німеччині, один лікар пожартував і сказав: "Якщо захочеш, даси концерт". Я тоді серйозно це сприйняв, запросив Антуанетту Міщенко — це піаністка, яка грала на Майдані, і коли вона заграла на роялі, я заспівав, попри застереження лікарів, що шви всередині можуть розійтися.

Коли я відчув, що можу знову співати, одразу зрадів, мене запросили на мітинг на підтримку України. Після цього місцеві політики почали просити, щоб я співав на різних фестивалях і в театрах, пропонувати різні ролі та контракти. Я вдячний тут людям, що допомогли з легким стартом.

— Хто оплачує ваше лікування в Німеччині?

— Німецька держава від початку до кінця взяла на себе всі витрати за всіх, хто лікується тут.

— Які ваші плани на майбутнє?

— Хочеться швидше повернутися до України та побачити нашу перемогу. Також активно думаю відновитися у волонтерській діяльності й продовжувати свою співочу кар’єру, допомагати армії та ЗСУ. Плануємо організувати благодійний фонд для підтримки українців.