Трагедія наших дітей: рецензія на документальний фільм "20 днів у Маріуполі"

Повномасштабна війна в Україні розпочалася 24 лютого 2022 року, і ніхто не може навіть спрогнозувати дату її закінчення. Однак настане день, коли про війну говоритимуть у минулому часі, а спогади про неї стануть історією з книг та фільмів. Зараз цю історію пишуть ЗМІ, сотнями новин на день з різних куточків фронту, аби не програти інформаційну війну. 

Ворог з перших хвилин вторгнення називав війну СВО, а вбивство мирних жителів російською авіацією видавав за постанову з боку України. Журналісти розуміли — світ має побачити правду. Члени команди Associated Press працювали в Маріуполі з перших хвилин війни, аби зафіксувати історію. Нині у прокат вийшла документальна стрічка "20 днів у Маріуполі". 

Той момент, коли обираєш війну

Я заходила в кінотеатр під вечір у середу. На вулиці працював фонтан, біля якого бавилися діти. Поруч працював бар, де відпочивала молодь. Повітряної тривоги в Києві не було, а якби і гула сирена, то життя тривало б. У прокаті зараз кілька стрічок — про кохання, містику, боротьбу з раком, детективну історію та спорт. Настає момент, коли ти обираєш війну, бо купуєш квиток на документалку про Маріуполь.

Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко 24 лютого прибули у Маріуполь з конкретним завданням — фіксувати все. На їхніх очах місто почало перетворюватися на руїни, а сподівання, що росіяни не чіпатимуть цивільних, розвіялося, коли на їхніх очах помирали діти. 

Відео та фото, які були відзняті журналістами у лютому та березні 2023 року, стали обкладинками світових таблоїдів та облетіли всі телеканали, коли Україна кричала про звірства РФ. Все, що тоді не побачив світ, увійшло до документального фільму. 

На цей фільм не купують попкорн. Чи йдуть українці, щоб побачити правду? Ні, бо вони її знають. Вони йдуть побачити більше, ніж було у новинах. Вони йдуть тихо поплакати. В маленькому залі "Жовтня" нас шестеро глядачів. Моя увага прикута до чоловіка у військовій формі, який сидить наодинці. 

Сюжет

Двадцять днів перебування знімальної групи в Маріуполі поділені на 20 окремих блоків документалки, поєднані між собою. Глядач ніби все це бачив – і смерть маленького хлопчика у лікарні, і обстріл пологового, і братські могили, і життя без світла, і танки з літерою Z, і мародерство. Але українці бачили це в коротких відео або кількох фотографіях, які знімальна група передавала з місця подій ще тоді. У фільмі є деталі, багато деталей, які ширше розкривають історію. 

• Перші слова вагітної Мар’яни, яка вийшла з розбомбленого пологового. Мабуть, ще тоді можна було зрозуміти, що вона на стороні ворога. 
• Вечірні сльози медика останньої вцілілої лікарні, який складав тіла загиблих у підвал. 
• Тиша замість голосу у комунальника, який скидав трупи у братську могилу. 
• Крик продавчині, чий магазин розмародерили місцеві. 

У цьому фільмі немає постановочних кадрів та емоційних художніх прикрас ні на картинці, ні на озвучці. Велику роль зіграло те, що журналісти працювали на іноземні ЗМІ, які висвітлюють війну в Україні трішки інакше, ніж самі українці. Вони розповідають факти, залишаючи емоції в стороні. 

Однак саме це додає глядачам відчуття життя, смерті, страху, болю. Кожен відчуває одне й те ж, але в різні моменти. Хтось холов від кадру, де в кількох десятках метрів від знімальної групи їде ворожий танк. Хтось плаче від цифри загиблих — щонайменше 25 000 людей. 

Чоловік у військовій формі сидів тихо і уважно дивився фільм. Я собі думала, що після перегляду запитаю його думку, але він пішов. Він встав зі свого місця коли з екрана місцеві кричали, що у страшних жахіттях в Маріуполі винна Україна. 

Цей фільм про правду. Навіть якщо вона не подобається комусь із нас.