Сиве волосся у дітей та масовий розстріл на 8 березня: дорога смерті з Макарівського району

Геноцид українського народу, масові розстріли і мародерство вчинили російські солдати в десятках маленьких сіл, серед них і селище Колонщина Макарівського району.

Журналістці  Новини.LIVE вдалося поспілкуватися з Мариною Подгорною, яка за два дні до знищення села виїхала звідти, забравши родину.

Читайте також: 31 день кровопролитної війни росії проти України: всі подробиці

"Ми не вірили у війну навіть коли вона почалася"

Ми з Оболонського району Києва. Я живу з трирічною донькою, а батьки в будинку навпроти. Мені всі телефонували і казали – підготуй хоча б найнеобхідніші речі. Я не вірила, що в сучасному світі почнеться війна. Коли вона почалася, то я подзвонила батькам зі словами, що щось бахкає. Ми всі не повірили.

У нас був заміський будинок в сторону Макарова, в селі Колонщина. Ми не змогли виїхати 24 числа, бо вперше в житті не завелася машина. Тепер я розумію, що то був знак. У п’ятницю ми все ж поїхали. Сім годин у заторах, але дібралися до будинку. Буквально за пару годин ми в новинах бачимо, що міст підірвали, починаються бої і це близько. Через півтора дні вибухи ми вже чули біля себе. Зникло світло, а від нього залежало все, навіть вода.

З мобільного інтернету ми побачили інформацію, що бої вже в Макарові, але жили надіями, що до нашого селища не дійдуть. А потім колона кадирівців пішла через наше село. Наша армія їх зустрічала і розбивала, снаряди летіли в різні сторони. І так ми прожили вісім днів – без світла, без тепла, баз зв’язку, без їжі, під обстрілами. Це було дуже страшно, не передати словами. Мені і зараз деколи здається, що у мене просто щось з головою і це я вигадала.

"Дитина перестала просити їжу, бо знала – її немає"

Десь на п’ятий день ми вийшли у двір вдихнути повітря, вигуляти собаку і я почула шум, що на нас щось летить. У мене був такий шок, що я запам’ятала саму картинку – летів величезний літак, який горів. Він впав на землю у 100 метрах від мене і моєї доньки. Це був російський літак.

Кожна ніч – це прощання з життям. Було супер холодно, ми жили постійно у куртках. Мала лягала спати, а я не знала чи будемо живі до ранку. Вікна здригалися, на дах летіли снаряди.

Волонтери до нас дістатися не могли. У сусідів був генератор і раз на день ми вмикали його та набирали воду. Вона була ржава. Гріти їжу і готувати не було на чому. Палити багаття ми не могли, щоб не було диму і це не привертало увагу ворога.

Дитина постійно казала, що хотіла їсти. Я давала бублики, якесь печиво. Потім вона перестала просити, бо розуміла – їсти нічого немає. Залишатися там було небезпечно.

Пікова ніч була 4 березня, бо війська були близько. Вони блукали, не знали місцевості. Ми з цінними речами стояли біля дверей, щоб у разі чого вибігти з дому і врятуватися. Але ніякого плану у нас не було.

У дитини моєї сиве волосся на голові. Вона сиділа в кутку і казала: "Мамочка, спаси, я очень боюсь". Ми вишукувалися машинами 5 березня. Наклеїли таблички "діти, евакуація". Пів дня під обстрілами ми зв’язувалися з журналістами, писали всім, але ніхто до нас не міг дібратися. Ми зрозуміли, що настає вечір і ми нікуди не поїдемо.

"Чоловіки пішли говорити з російськими солдатами, ті сміялися"

Наступний день, 6 березня, ми вважаємо своїм другим днем народження. Одна машина виїхала, її розстріляли, але людям вдалося врятуватися і вони пішки повернулися в село. Жінка йшла і нічого не говорила, в неї був шок.

Ми виходимо з дому, а всюди російські солдати. Всі завмерли. Чоловіки пішли до них і просили пропустити дітей і жінок, щоб виїхали. Я наших ворогів за людей не вважаю, але я не знаю, що на них вплинуло і вони нас пропустили. Та вони стояли з гранатами та автоматами, направляючи їх на наших хлопців.

Солдати показали карту де вони базуються, в лісі. Порадили нам виїжджати через їхні блокпости і засміялися, що зроблять нам коридор. Але ми розуміли, що це буде дорога смерті. Бо за день до того тудою їхали люди і всіх розстрілювали без розмови.

Наші хлопці подивилися карту і ми поїхали іншою дорогою, по Житомирській трасі. На дорозі обгорівші тіла, машини, військова техніка. Ми проїжджали наші блокпости та один російський. У них були танки, техніка, і одна пушка супроводжувала всю колону. Як тільки ми наблизилися до них, то над нами почали кружляти вертольоти. Але ми вирвалися.

"Восьмого березня розстріляли всіх, хто залишився в селі"

З нашого містечка виїхали не всі. Комусь взагалі не було куди їхати. Сусіди ввечері нам подзвонили, і сказали, що російські солдати почали ходити по хатам, запитувати, що і як. З будинків почали виносити телевізори, техніку. Мародерство процвітало. З того, що знаю – будинки всі рознесені.

А восьмого березня людям сказали, що у них є година виїхати, або їх розстріляють. Дехто виїхав одразу, а деякі залишилися. Наш сусід з собаками лишився, його вже немає в живих.

У мене не було страху, що ми помремо. Було страшно за дитину, що або мене вб’ють на її очах, або її на моїх. Я собі десь в голові думала, що якщо вбиватимуть – то краще всіх разом. Здатися думки не було. Ми зараз виїхали в Словаччину, але обов’язково повернемося додому. Що б там не було, я готова прибирати Житомирську трасу, двори, все робити, аби країна відродилася. Я не з тих, хто буде здаватися.