"Я знімаю їх так, щоб не говорили, що це недолік": львівська фотографка про поранених військових

Львівська фотографка Марта Сирко створила серію світлин захисників України, які втратили кінцівки на війні.

Хто така Марта Сирко та чому вирішила створити проєкт "Скульптури", дізнавались Новини.LIVE.

— Марта Сирко — хто вона?

— Ніколи не працювала в офісі. Я з 16 років займаюсь фотографією, і перша моя виставка була саме в цьому віці. Так склалося, що досьогодні я цим займаюсь. У  мене у Львові  є майстерня,  яка дає мені можливість займатися фотографією, шукати героїв   і знімати проєкти особисто для себе. У  мене немає обмежень в часі, і я можу собі там творити.

Я навчалася у Львівській академії мистецтв, але так склалося, що руками я нічого не вмію робити. Вчилася на мистецтвознавства, але потім я пішла у вільне "плавання". Я не знала, що буду робити і чим буду займатися, і по суті лише займалась  фотографією.  Звісно, перший свій фотоапарат я не могла сама собі придбати. 

 — Хто підтримував ваше захоплення? 

 — У мене повірив мій сліпий  дідусь, який ніколи мене не бачив, ніколи не бачив моїх робіт, але він мені дав гроші на першу камеру і підштовхнув до того, щоб я займалась фотографією. Спочатку  фотографувалаа своїх  подруг,  і в перших моїх світлинах не було якихось соціальних питань.  

 — Проєкт з українськими захисниками. Чому вирішили його створити?

Мене вражали мої колеги, які займаються репортажем в гарячих точках. Я через свій стан здоров'я  і, скажу чесно,  —  страх, не  змогла б туди поїхати. Я зрозуміла, що люди які пов'язані з мистецтвом,  а в англійській мові  — це artist, бо немає якогось там поняття, як фотограф, це людина, яка просто щось творить. Я зрозуміла, що теж можу бути такою людиною, яка буде дотичною до цієї теми, яка буде творити.

Почала думати, що б могла зробити. І в перші місяці  війни я разом з колегами  давала безкоштовні майстер-класи фотографам, які виїхали, і я не хотіла розповідати про свої роботи, а взяла тематику воєнного арту.

Так склалося, що роботи фотографів, які знімали в період Другої світової війни, зараз наче витвори мистецтва. Вони мають певну цінність, і навіть складно назвати це звичайним репортажем. І водночас були і  художники, і перформери, які працювали далі з цією темою та  розвивали її. І в мене це відкарбувалося в голові.

  — Чому саме поранені військові? 

 — Я певний час працювала в Європі, побувала в Луврі і побачила скульптури, в яких немає ніг, рук. Кожен знає, як виглядає Венера, але у мене усі ці пазли не складались докупи, чому вони такі? І зрозуміла, що  можу зняти такий проєкт.

До цього  я знімала людей, які дуже були схожі на грецькі  скульптури  — атлетів. І повернувшись з поїздки,  зрозуміла, що хочу зняти ще військових. Я написала пост в інстаграм, що шукаю героїв. Мені через деякий час написали, що є активний хлопець в соціальних мережах,  з ним сконтактувались, і так з'явився мій перший герой Олександр Терен.

  — Чи було важко працювати?

— Я б не сказала, що це було важко.  Це процес, і він завжди складний, будь-яка зйомка складна. Було трішки  психологічно важко знайти підхід до людини. Але я навчилась запитувати, про що можна говорити з військовим, а  про що ні. І це добре запитувати, бо в кожного є  свої тригери.

  — Що ви хочете довести суспільству своїми світлинами?

  — У мене не було мети щось доводити, у мене було лише бажання зняти це так, як я собі це уявляю, і абсолютно не говорити, що це недолік. Коли у мене почалась зустрічі  з героями, я зрозуміла, що питання інклюзивності залишається відкритим. 

Але інклюзивність — це не тільки про пересуватись з пункту "А" в пункт "Б", а в тому, як хтось буде реагувати, коли побачить тебе на своєму шляху, бо у нас люди по-різному реагують. Я б не хотіла, щоб на мене звертали увагу у натовпі. І думаю, що так кожен би хотів, а особливо ті, які пережили важку подію.

  — З цієї серії робіт, з ким було найскладніше працювати?

  — Найскладніше… В мене був герой Сергій, він прийшов із дітьми, і не було можливості обговорити перед зйомкою деталі, але було дуже весело. Бо його старший син активно брав участь у дослідженні моєї студії, і кадри з Сергієм ми зробили буквально за п'ять хвилин.

  — Яка місія фотографа сьогодні в Україні?

— Місія фотографів  — це показувати людям людей і те, що відбувається навколо нас, але я вважаю, що не кожен має це робити.

Мені б дуже хотілось, щоб в Україні більше цінувалось мистецтво і щоб ці люди, які займаються бізнесом, проєктами усвідомлювали, що культура — це дуже вагомий внесок у розвиток суспільства. В майбутньому це дуже потрібно.