"Єдине про що жалкую, що не взяв зброю до рук у 2014 році": український армієць про побут на фронті та життя в окопах

Український військовий Дмитро Міколюк нещодавно повернувся з фронту. Зараз перебуває у ротації. До війни працював у столичній фармацевтичній компанії — директором з маркетингу. З початку повномасштабного вторгнення Дмитро пішов у тероборону, а з березня вступив до лав Збройних Сил України. Зараз він старший стрілець стрілецького взводу стрілецької роти 112 бригади ЗСУ та член групи з медичної евакуації

Дмитро Міколюк пройшов запеклі бої на Донеччині, а саме воював на Ізюмсько-Краматорського напрямку. В інтерв'ю Новинам.LIVE він розповів, за чим шкодує найбільше та як проходять будні українського військового.

Про життя на передовій

— Дмитре, розкажіть свою історію. Коли ви вирішили піти на фронт і де зараз перебуваєте?

— Наша рота займається захистом важливо стратегічних об'єктів у межах Києва та області, а також медичною евакуацією з лінії фронту до медичних шпиталів.

На Краматорсько-Ізюмському напрямку ми займались евакуацією поранених. Це був на той час один із гарячіших напрямків. Наша ротація припала на початок наступу. Тоді велися запеклі бої за Ізюм та Лиман — там було дуже складно.

— Чим ви займалися до вторгнення?

— Я родом із Донецька. У 2014 році спочатку переїхав до Дніпра, потім до Києва. На жаль, мені довелося покинути рідне місто. Єдине про що жалкую, що не взяв зброю до рук у 2014 році.

— У вас є родина?

— Так, у мене є дружина. Діточок поки немає.

— Як ваша дружина сприйняла інформацію про те, що ви йдете на фронт?

— Як всі дружини. Вона залишилася одна: у мене батьків немає, у неї — далеко, лише друзі. Довелося ухвалити мужнє рішення: вона відмовилася їхати в будь-який закордон. Вона сказала, що я козак, а вона козачка — буде чекати мене.

— Розкажіть про один день військового на фронті?

— Усі дні різні, проте завжди є напруга. Найважче — це вночі: постійно щось прилітає. Вдень хоч щось видно, куди заховатися та як, а вночі під час обстрілів треба прокинутися і бігти у найглибший підвал, який знайдеш біля себе. Насправді побут на війні — це річ сповнена романтики. Атмосфера така, що на другий чи третій день ти забуваєш, що щось вибухає і що поряд небезпека. Рівень братерства такий, що нічого з такими хлопцями не страшно.

Розповідати жахи війни неправильно. Зрозуміло, що страшно та не нормально для будь-якої людини: чути й бачити страждання хлопців. Ця війна — це наша свята справа, як страшно б не було. Це повинен хтось робити — воно само ніколи не зробиться. Коли я не взяв у цьому участь у 2014 році — я по цей час вважаю себе винним, що я нічого не зробив, щоб це зупинити, й вимушений був покинути свою домівку. Такої помилки я більше не зроблю. Чоловіки повинні ставати на захист своєї держави.

— Яке у вас ставлення до людей, які не взяли зброю до рук?

— Я не вважаю, що кожен має брати зброю до рук. Не має бути так, щоб чоловіків ловили на кордоні у жіночому одязі. Наша країна дуже демократична, зокрема підхід військкомату — ніхто з тих, хто не хоче воювати, не піде. Серед нас немає жодного, хто не по своїй волі там опинився. Серед моїх друзів і знайомих багато намагаються потрапити на війну, але немає місця.

Коли я приїжджаю до Києва, я бачу хлопців і дівчат, які живуть мирним життям — я радію. Я саме для цього і їжджу на передову, щоб міг повернутися і жити таким життям. Ніякої образи чи злості немає. У війську всі адекватні хлопці та дівчата. Але інколи прикро, коли після комендантського часу люди смажать шашлики на Троєщині та слухають "любе". Це сумно, але ця наука дійде сама по собі до всіх.

Одного разу на передовій був потужний обстріл, накривало з самого ранку. До групи евакуації прийшли шість людей: у хлопців була контузія — у деяких важка, у деяких середня. Це був четвертий день моєї ротації. Вони йшли стежкою зовсім не пригинаючись, коли всі лежать і падали дерева. А вони трішки "вжали" плечі та сміялися. Ми змусили їх лягти на землю. Коли ми дізналися, що вони пережили контузію, то запитували, як вони, а вони кажуть: "Є якась музичка добра? Бо так давно нічого хорошого не слухали".

Коли ти бачиш людей, які пережили пекло, а вони йдуть і веселяться. Коли ти бачиш, що вони разом, це така дружба, таке братерство, що їм нічого не страшно. Душа співає, коли з такими козаками воюєш. Мене це так надихнуло. Мені було дуже страшно, хотілося ридати — каменієш від страху, а вони йдуть і їм так легко. Вони мені допомогли адаптуватися, і мені стало легше.

— Ви рятуєте життя військових, поділіться ще однією історію з фронту?

— Одного разу ми робили благодійний аукціон і збирали кошти на евакуаційний автомобіль. Коли ми його придбали та були у зоні бойових дій (поясню, що "нуль" — це саме місце боїв, а зона бойових дій — це ще 15-20 км навколо), ми спали вночі у промзоні, де базувалися наші сили. Прилетіло сім крилатих ракет і ця машина згоріла, не встигнувши нікому допомогти, а ми залишились без частини провізії та зброї. Люди мають почути цю страшну історію, щоб продовжували допомагати ЗСУ.

Насправді наші люди — це топ. Я не впевнений, що інші б так допомагали, як наші своєму війську. Всі мої друзі, всі знайомі намагаються у будь-якій ситуації все придбати, все знайти, все купити, та передати на фронт. Ми практично нічого не потребуємо, дякуючи людям і волонтерам : ні їжі, ні одягу, ні інших засобів.

Зустрічаються такі люди, які кажуть "Наша країна повинна…" — нічого вона не повинна. Ми їй повинні робити так, щоб ця країна могла дати наступним поколінням і наступному війську, яке буде після нас, те, чого вони потребують. Нам потрібно робити все.

Треба мені берці — я йду і купую. Нічого тут страшного немає. Якщо до війни я любив рибалку і купував все приладдя, якщо зараз я опинився на війні, я ж можу собі придбати речі, й держава дає на це гроші.

Була ще одна історія, як родина на червоній автівці на передову привозили нам пиріжки, піци та компот. Поряд все свистить, а вони кажуть: "Треба для батька сфоткатись". Було таке враження, що вони все життя воювали і приїхали "на нуль" та сидять такі приємні — посміхаються. Все довкола зелене, а вони на червоному авто пиріжки вигружають. У нас безстрашні люди.

Потреби армійців та життя після перемоги

— Чого найбільше потребують хлопці в армії? Одного разу чула, що солоденького чогось?

— Хто ласунчик любить солоденьке, хтось любить м'яско. Пиріжки й компот — це частинка дому, яку привезли на фронт. Вони з Тернополя доїхали до Слов'янська. Така турбота показує, що ти потрібен. Словами складно передати ці відчуття. Потреба є в буденних речах. Це шкарпетки. Коли ти два тижні в окопах, зрозуміло що ти не займаєшся пранням. Не завезеш з собою два рюкзаки шкарпеток, тому вони потрібні завжди. Цигарки також потрібні. Важко там не палити. Це хоч якось заспокоює і відволікає.

Наші міжнародні партнери та друзі допомагають якісними ліками й обладнанням. Особливо Польща та Італія. Ми транспортуємо поранених з передової до Краматорська або до Дніпра. Це від 36 до 300 кілометрів дороги. Коли кожен день люди потребують накладання бандажів, шин чи інших речей, вони не йдуть після першого використання на повторне, ми їх одразу викидаємо після першого застосування. 

Окрім медичного обладнання, ми ще й маємо чим воювати. Хай ці падлюки знають, що у нас все є.

— Що будете робити після перемоги?

— Інколи ми говоримо про це з хлопцями. Ми так звикли до цієї нової реальності. Певно, повернуся до своєї роботи. Я досі даю консультації й сумую за нею. Після закінчення війни я поїду відпочити, де буде тихо і спокійно, і не буде жодного москаля у радіусі декількасот кілометрів.

— Україна після перемоги: яка вона?

— Вона така, як завжди: смілива, вільна, красива і непокірна.