Щедрівки, кутя й народний маскарад: як заведено святкувати Щедрий вечір

Завершилося Різдво, і тепер на нас чекає "другий празник", про який співається у популярній колядці, — день святого Василія Великого, або Старий Новий рік. За юліанським календарем Новий рік дійсно наступав 14 січня (1 січня за юліанським стилем). Тому більшість давніх новорічних обрядів традиційно припадає саме на цей день, а точніше, напередодні — на вечір 13 січня.

Цей вечір, відомий як Щедрий (або Василів) вечір, також називається Меланки, Маланки або Маланія — на честь преподобної Меланії Римлянки, чия пам'ять святкується за православним календарем 13 січня.

Меланка, Василь і коза

Переддень святого Василія в Україні завжди вважався одним із найвеселіших свят: цього дня не лише накривають святкові столи, а й щедрують та влаштовують народні маскаради. Перевдягання на Щедрий вечір — давня традиція, яка веде своє коріння ще з часів дохристиянської Русі. Його первісною метою було налякати злих духів, щоб вони не чинили людям зла та не згубили майбутній врожай. Потім цей мотив забувся, і перевдягання перетворилося просто на веселий святковий звичай — хоча у щедрівках досі обов’язково бажають господарю хати щедрого врожаю, багатства та процвітання.

Головними героями цих маскарадів традиційно є щедрувальники, які зображують Василя та Меланку — чоловіка та жінку (або "князя та княгиню"), на яких у народній уяві перетворилися святий архієпископ Василій Великий та свята Меланія Римлянка. При цьому Меланку іноді грає парубок, одягнутий у жіноче вбрання, а Василя, навпаки, дівчина у чоловічому одязі.

Не менш важливим учасником обрядів на Щедрий вечір є коза — справжня тварина або людина у вивернутому кожусі, який носить маску кози або прив’язані до голови роги. Коза є давнім символом урожаю та природи, яка вмирає взимку та воскресає навесні. Завівши козу до хати, щедрувальники розігрують цілу виставу — спочатку козу "вбивають", а потім "оживлюють", співаючи пісню:

Го-го-го, коза, го-го-го, сіра,
Ой розходися, розвеселися
При свому дворі, при господарі!
Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає.
Де коза тут-туп, там жита сім куп,
Де коза рогом, там жито стогом,
Де коза хвостом, там жито кустом!
Не ходи коза у сеє сільце (назва села),
А в сьому сільці всі люди стрільці,
Встрелили козу у праве вухо,
Крізь полотенце да в щире серце.
Пуць, коза впала, не жива стала!
А міхоноша — бери дудочку,
Дуй козі в жилу — будь, козо, жива!

Ця пісня відома в Україні у різних варіантах, і так само може різнитися склад персонажів, які "водять козу".

Тим не менш, деякі з них присутні у спектаклі практично завжди: це власник кози (Василь, Меланка або Старий Дід), покупець (або Циган), який намагається купити у хазяїна козу задешево, солдат (або Москаль), який прибігає подивитися на "застрілену" козу, та знахар, який її воскрешає.

Як правило, ця святкова гра-вистава виконується у режимі імпровізації: учасники розігрують кумедні сценки, придумуючи текст "на ходу". Традиційні персонажі часто осучаснюються: зокрема, знахар вже наприкінці позаминулого століття перетворився на сільського фельдшера, а в наші часи — на лікаря (або навіть на сімейного лікаря), солдат — на сучасного поліцейського, тощо.

Щедрування, або Звідки взимку взялася ластівка

Утім, навіть якщо на Щедрий вечір вам не пощастить побачити "водіння кози", то щедрівки ви почуєте точно — без цих традиційних пісень Старий Новий рік в Україні неможливий. На відміну від різдвяних колядок, де завжди тим чи іншим чином згадується народження Христа, в щедрівках зазвичай немає релігійних мотивів – лише побажання добробуту й багатого врожаю та привітання з Новим роком та "з Василем".

Заразом із загальновідомим "Щедриком" одною з найпопулярніших щедрівок є "Сива зозуленька":

Ой сивая та і зозуленька
Усі сади та і облітала,
А в одному та і не бувала.
А в тім саду три тереми,
У першому — ясен місяць,
У другому — красне сонце,
У третьому — дрібні зірки.
Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жона його,
Дрібні зірки — його дітки.

Після кожного рядку співається традиційний приспів "Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров’я" — ця свого роду магічна формула повторюється практично у кожній українській щедрівці. Цікаво, що у багатьох щедрівках фігурують птахи, яких насправді зустріти взимку дуже важко: та ж зозуля або ластівка, яка "прилетіла" і "стала щебетати" у "Щедрику". Справа в тому, що до прийняття християнства початком нового року на Русі вважався березень. Тому найдавніші щедрівки насправді виконували роль веснянок — обрядових пісень, якими закликали весну. Відповідно, головними їх героями були суто весняні птахи — ластівка, яка навесні повертається з вирію, або зозуля, чиє кукання знаменувало прихід весни.

Окрім "серйозних" обрядових пісень із побажанням щастя та багатства у новому році в українському фольклорі існують і жартівливі щедрівки, які зазвичай співають діти:

Щедрик-ведрик, дайте вареник,
Грудочку кашки, кільце ковбаски!
Ще того мало, дайте ще сала,
Ще того трішки, дайте лепішки,
Винесіть книш, бо впустю в хату миш,
Винесіть ковбасу, бо всю хату рознесу!

Або:

Щедрик-ведрик, дайте вареник
З руками з ногами, щоб бігав за нами!
Щедрик-Ведрик, дайте вареник
Без рук без ніг, щоб груз у сніг!

Насправді ці жартівливі дитячі щедрівки мають не менш давнє походження, ніж "дорослі", і колись теж були веснянками. Ведрик, про який в них згадується — це друга назва комахи "сонячко", яка з’являється лише навесні.

Святковий стіл і щедра кутя

Ще один обов’язковий атрибут Щедрого вечора — кутя. Як відомо, існує три святкових різновиди куті: багата кутя готується напередодні Різдва, щедра кутя — на Щедрий вечір, а голодна кутя — напередодні Водохреща. На відміну від багатої та голодної куті, які є пісними (бо на Святвечір все ще триває Різдвяний піст, а 18 грудня — одноденний піст на Водохреще), щедру кутю можна заправляти маслом або молоком.

Готова кутя ставилася на найпочеснішому місці в хаті — на покуті, тобто у куті, де висять ікони (звідси й її назва). З неї починалося та нею ж закінчувалося святкове застілля. Окрім куті готувалися святкові страви — чим більше, тим краще, оскільки багатство і різноманіття страв асоціювалося з багатством у прийдешньому році. Поганою прикметою вважалося подавати на Щедрий вечір рибу ("щоби щастя не спливло"), зате страви зі свинини (сало, холодець, ковбаси, кров’янка, яку у деяких регіонах України називали маланкою тощо), навпаки, були обов’язковими. Окрім них готували також млинці, пироги та вареники із сиром, якими пригощали щедрувальників.

Перед святковою вечерею проводився обряд заклинання на добробут. Батько родини присідав за високою мискою з пирогами або за хліби, викладені гіркою на столі, і питав: "Чи бачите ви мене, діти?" Діти відповідали: "Не бачимо, тату", і тоді батько проголошував: "Дай боже, щоб і наступного року не бачили!"

На Щедрий вечір (а подекуди і ще раніше, на різдвяний Святвечір) також прийнято заговорювати садові дерева, щоб родили. Дерева перев’язують соломою або мажуть на них тістом хрестики, а неродючі дерева лякають сокирою. У такому разі хтось із членів родини ховається за деревом і веде з господарем приблизно наступний діалог:

— Не рубай мене, буду вже родити!
— Ні, зрубаю, чомусь не родило!
— Не рубай, буду вже родити!
— Ні, зрубаю таки, чомусь не родило!
— Бійся Бога, не рубай, буду родити луччє за всіх!
(Або: Один год не вродю, а сім год уродю!)
— Гляди ж!

Цікаве гуцульське повір'я про Щедрий вечір згадує у своїй "Історії української літератури" Михайло Грушевський: "Новорічна ніч — свято печі. "Цілий рік вона робить службу, а на Василя іде в танець, вона ся віддає (виходить заміж. — Ред.)". Тому її гарно вимащують на Маланки — аби не кляла, що не мащена. Ніхто не спить на ній тої ночі, ані сідає — "бо тяжко їй танцювати". Варіанти: "Нехай ніч спочине". Або: "Василь із Маланкою приходять танцювати [на печі?] — аби їм не перешкоджати". На піч кладуть овес — "на коровай, так, як і у нас на весіллі, і їй дає ся вівса, як ся віддає". Варіанти: "Аби мала чим коня годувати, бо вона їде у місто, на герц".

Посівання

На відміну від щедрування посівати йдуть не на Щедрий вечір, а вже вранці, 14 січня. Вважаться, що перший посівальник, який заходить до хати, приносить у дім щастя. Водночас, у багатьох регіонах України вважалося, що дівчата цього дня щастя не приносять, тому посівальниками мають бути тільки парубки або хлопчики.

Посівальники носять із собою зерно у торбині або в рукаві. За традицією, у першу чергу йдуть посівати до найближчих родичів або хрещених, а потім вже до всіх інших.

Зайшовши в хату, посівальник розкидає ("сіє") зерно і вітає всіх з Новим роком:

Сію, вію, посіваю,
З Новим роком поздоровляю!
На щастя, на здоров'я та на Новий рік,
Щоб уродило краще, ніж торік,
Жито, пшениця
І всяка пашниця,
Коноплі під стелю
На велику куделю.
Будьте здорові з Новим роком та з Василем!

Або, наприклад:

Сію, сію, засіваю,
Вашу хату не минаю,
З Новим роком йду до хати,
Щось вам маю віншувати:
Щоби діти всі здорові,
Їсти кашу всі готові,
Щоб вам була з них потіха,
А нам грошей хоч з півміха!

У ще одній засівалці згадуєть Ілля-пророк, який у народних віруваннях ототожнювався з язичницьким Перуном-громовержцем. Ілля, володар небесних хмар і дощу, який відповідає за родючість полів, ходить із чарівною пугою (батогом):

Ходить Ілля на Василя,
Несе пугу житяную.
Туди махне i сюди махне;
У полi ядро, а вдома добро.
Зроди, Боже, жито, пшеницю,
Усяку пашницю!

Посівальників, як і щедрувальників, зазвичай пригощають паляницями, пирогами із сиром та іншими смаколиками або дарять їм гроші.

Фото: УНІАН